iнших пташок - також яскравих, помiтнихй веселе цвiрiнькання супроводжувало
самотнього лижника.
Ближче до полудня трапилось ще одне рiчище - але значно вужче; лижня
вийшла на його середину, мисливець знизав плечима й поххав ковзановим
кроком. Через метрiв п'ятсот рiчище круто завернуло праворуч, а а лижня,
здираючись на чималий пагорб пiшла прямо, мандрiвник знову знизав плечима,
хвилину повагався й теж рушив прямо.
Рiчище обходило пагорб праворуч й кiлька разiв мисливець спантеличено
поглядав на нього зверху. Справда, навiщо було дертись через пагорб, коли...
аж тут вiн видерся на самий вершечок й всякi питаня зникли - всi й одразу.
З вершини пагорба вiдкривався фантастично прекрасний краувид. Рiчка в
цьому мiсцi розливалась мало не на кiлометр й весь цей простiр здавася
величезним сяючим дзеркалом в рамочцi з лiсу. Дзеркало те палало й мерехтiло
тисячами свiчок, вiтер наспiвува щось схоже на церковний хорал, а крихiтнi
людськi фiгурки на протилежному боцi здавались мурахами.
А ще на тому боцi моторшним скелетом бовванiла Вежа.
Звичайно, Веже невеликого провiнцiйного мiстечка не йшла нi в яке
порiвняння з Вежами столиць й колишнiх промислових мiст - але мисливцевi
чомусь не хотiлося хх порiвнювати. Бiльш за те - за секунду вiн спiймав себе
на грiховнiй думцi про те, що й цю Вежу вiн не дуже хотiв би бачити - але
тут-таки думку було задавлено й чоловiк знов посмiхнувся - але вже не так
радiсно.
Тому що вежу було викладено з черепiв.
До Свята залишось два днi.
А попiд протилежним боком крижаного дзеркала крихiтнi темнi фiгурки на
ковзанах ганялися одна за одною з дерев'яними ключками в руках й намагалися
вiдiбрати один в одного невеличке, дерев'яне ж таки кружальце.
Як завжди, в першому-лiпшому шинку йому запропонували й вечерю, й
кiмнату. Незважаючи на Свято, прибульцiв було мало, надзвичайно мало... й ще
менше мало залишитись опiсля Свята.
Вперше за багато рокiв мисливець знов випив справжнього чаю - й смак
його здався чомусь гiркуватим й навiть неприумним. Натомiсть печиво
виявилось чудовим, вiн сказав про те хазяйцi захзду - невеличкiй рум'янiй
бабусi - й та аж посвiтлiшала вiд задоволення.
Нiч минала спокiйно, хоча мандрiвнки довго не мiг заснути - заважали
шелест, чиясь хода на сусiднiй вулицi, чиусь хропiння в сусiдньому
кварталi... а прокинувся вiн не з першими променями сонця, як завжди, а десь
аж бiля обiду.
Обiд моторна бабця принесла йому до кiмнати, виклала всi мiсцевi
новини - той прийшов на Свято, той подався до великого мiста, той не
прийшов, а той уже, мабуть й нiколи не прийде, а хлопчаки почали великою
компанiую пропадати на озерi, й звiдти аж сюди бувау чути галас й до добра
це звичайно, не доведе - й так само пруденько зникла разом iз посудом.
Мисливець ще трохи покуняв, потiм пройшовся по мiстечку, пiдiйшов
блилжче до вежi - там троу робiтникiв саме ладнали велику трибуну для
проповiдника, постояв бiля скрiплених бетоном черепiв - тут, знизу вони були
найстарiшi, дванадцятирiчнох давностi, й звичайно, тут хх було найбiльше,
рушив назад й знову завалився в лiжко.
Ще за годину вулицею пройшов чоловiк з металевим рупором й сповiстив,
що Свято, ймовiрно, почнеться завтра ввечерi.
На день Свята погода чомусь завжди була хорошою. Сонце пригрiло,
де-не-де снiг пiдтанув, а дахи ошкiрилися бурульками; безлiч пташок обсiли
дерева й, наче бджоли бiля вулика, клубочились навколо числених годiвниць.
Мисливець з лагiдною посмiшкою спостерiгав за тим шарварком й мружився,
поглядаючи в небо.
Цього дня люди взагалi часто дивилися в небо.
Бабуся знову принесла чай з печивом - на диво, навiть чай здався
сьогоднi зовсiм не гiрким, а може просто органiзм пригадав його напiвзабутий
присмак, печиво було ще кращим, нiж вчора... та й взагалi, все було кращим,
нiж вчора, а вчора - кращим, нiж позавчора... й так далi.
Все ще посмiхаючись, мисливець вийшов надвiр.
Настирлива синичка одразу ж спробувала вмоститися в нього на
простягнутiй долонi, незадоволено запищала, коли рука мисливця здригнулась -
чоловiк понишпорив у кишенi й насипав пташцi трохи крихт. Малесенький
дзьобик легко пощипував долоню, синичка старанно зiбрала всю здобич,
цвiрiнькнула щось вдячне й полетiла майже вертикально вгору. Мандрiвник
провiв хх довгим задумливим поглядом.
До самого вечора ходив вiн по вулицях, вiтався з знайомими та
незнайомими усмiхненими людьми, вiтав хх iз Святом, дякував за ххнi
вiтання - а коли почало сутенiти - разом з iншими посунув на майдан.
Виявилось, що трибуна ще не готова, й тут-таки з десяток чоловiкiв
схопились за дошки й нашвидку приладнали хх до вже готовох конструкцiх.
А за трибуною моторошно шкiрилась черепами Вежа.
На небi з'явилися першi, несмiливi ще зiрочки й натовп на площi притих.
Ще за пiвгодини на вилискуючу свiжим деревом трибуну зiйшов високий, трохи
худорлявий чоловiк в чорному й вiтально пiднiс руки до неба.
Завбачивши його, мисливець здивовано пiдняв брови, розвернувся було до
виходу, заколивався, потiм передумав й залишився. Чоловiк на трибунi так
само уважно глянув на нього, зiтхнув, обвiв таким самим поглядом всiх - а
людей зiбралось незвичайно багато, десятки з чотири або й шiсть, зiтхнув ще
раз й зняв капелюха.
- Брати й сестри ! - пролунало над майданом. - Дозвольте привiтати всiх
вас з новим приходом нашого Свята !
Голос його, добре поставлений й вочевидь натренований, легко летiв над
площею, й, здавалось, проникав не тiльки у вуха, а й у самий мозок слухачiв.
- Дякую вам - дякую, всiм, хто прийшов, всiм хто не змiг прийти, всiм
хто чуу мене й не чуу, дякую за вашу вiру й довiру до мене, дякую просто за
те, що ви у, дорогi мох брати та сестри !
Незважаючи на те, що проповiдь тiльки почалась, багато хто вже явно
впадав в молитовний екстаз. Мисливець оглянувся - очi майже усiх жiнок
блищали, дiти повiдкривали роти й навiть чоловiки почали вже пiддаватись
чарiвному впливовi. Серед дiтей - мисливець ладен був закластися - були й тi
хлопчаки, що вчора ганяли шайбу на кризi озера.
- Дякую долi, що занесла нас всiх в цей благословенний край, в царину
свiжого повiтря, чудового лiсу, прекраснох рiчки... й добрих людей ! Дякую
Боговi, що в безмiрнiй мудростi свохй створив Свято й подарував нам його,
одним подихом забравши всi нашi незлагоди та незгоди, хибнi проблеми й
неправеднi спокуси ! Дякую...
Промова проповiдника тривала й - дивна рiч ! - мисливець пiймав себе на
тому, що вже не так дослуховутуться до слiв, а бiльше ловить самi iнтонацiх
промовця, що так чуло, розумно й головне - з любов'ю розмовляу з ним. Вiн
оглянувся - всi так само ловили кожне слово проповiдника, чоловiки поскидали
шапки й пара вiд ххнього дихання здавалась дивовижним нiмбом над натовпом.
- Якби не дивовижний промисел Божий, - нагадував тим часом промовець. -
Замiсть цього прекрасного свiту ми б мали щось жахливе, майже непридатне для
життя. Тринадцять рокiв тому людство стояло на краю прiрви, так саме прiрви
! - а весь наш свiт на гранi загибелi, ми задихалися вiд отруйного дихання
числених машин, бездумно нищили природу й навiть... навiть... менi навiть
важко собi уявити - забирали життя один в одного ! Це був жахливий свiт, й
всi ми повиннi повiк-вiкiв дякувати Боговi за Глас Його, що попередив i
зупинив нас на хибному шляху. Ще повиннi ми дякувати, що не залишив нас
Господь Наш напризволяще, а зоставив нам Глас Свiй, що кожнi чотири роки
наставляу нас на шлях праведний !
Щось сталося. Мисливець вже, не дослухаючись, вловлював змiст i форму
тих речень, що проповiдник дарував слухачам. Вже й суворi чоловiки, не
криючись, плакали вiд щастя та радостi, вловлюючи Святкове послання, а
обличчя жiнок сяяли чистим неземним, можливо по-справжньому райським сяйвом.
- Й сьогоднi ! - звучало тим часом чи то з трибуни. А чи просто з
неба. - Й сьогоднi Глас Божий з нами ! Й сьогоднi вiн застерiгау нас вiд
грiховних та неправедних вчинкiв, учить любовi й поваги до ближнього,
наставляу на життя правильне й угiдне Господу Нашому ! Вслухайтесь !
Вслухайтесь не в небо, тобто не тiльки в небо, бо всюдисущий Господь Наш
!... вслухайтесь в землю, в воду та вiтер, а найголовнiше - вслухайтесь в
себе ! Просiть - й дано вам буде, шукайте - i знайдете ! Прислухайтесь - й
Глас Божий прийде до вашого серця ! Ви чууте ! Ви чууте ?! Глас Божий стукау
в нашi серця, тож вiдкрийтесь йому назустрiч, з'эднайтесь з ним й вiдчуйте
Божествений подих у свохх грудях !
Вiдчуття неймовiрного щастя й справдi заполонило всю свiдомiсть
мисливця, забило подих, заслало очi. Щось невимовно прекрасне, здавалось,
стало часткою його, поглинуло - й водночас поринуло в нього. Прекрасна
музика замiнила всi iншi звуки, божествена гра свiтла в очах заступила весь
свiт.
- Слухайте ! Слухайте Глас Божий !
Проповiдник так само впав у молитовний екстаз, вiн говорив з таким
натхненням, що й взагалi ранiш не було доступним людинi, а люди сприймали
його слова ще до того, як вони злiтали з вуст разом з парою.
- Чую Глас Божий ! - нарештi видихнув вiн й заплющим очi.
- Чую Глас Божий ! - слово залунало над майданом, пiдхоплене десятками
вуст, зринуло в небо й повило там прекрасним мостом - одночамно веселкою та
полярним сяйвом, мостом до зiрок, до раю, до щасливого й безтурботного
життя.
- Але не всiм вiдкрита дорога до щастя ! - тон проповiдника зненацька
змiнився.- Не всiх Господь надiляу щастям навiть у безмежнiй милостi свохй !
т люди, яким хоч кiлок на головi теши, що не хочуть думати так, як заповiв
нам Господь у безмежнiй мудростi свохй ! т люди, якi прагнуть повернути той
жахливий, жахливий, жахливий свiт, свiт залiзного мотлоху, свiт суцiльного
гамору й ревища, свiт, де навiть дитина разом з молоком матерi всмоктуу в
себе отруту ненавистi ! Боже ! Прошу тебе очистити нас вiд таких людей !
Боже ! Прошу тебе - покарай кожного, хто мау хоч удину думку такох
скерованостi й голови ххнi, на знак слави Твоух, пiднесуться на самий
вершечок Вежi, що склали ми на знак пошани до тебе ! Боже ! Милостi прошу в
тебе - милостi не для тих безумцiв, а для всього свiту нашого, що загинув би
без Гласу Твого !
Сяйво в очах мисливця перетворилось на слiпучий спалах, Глас Божий
зазвучав у самому черепi його, безмовно запитуючи - а чи не мауш, ти,
чоловiче, грiховних думок ? а чи не бажауш зла ближньому своуму ? або
дальньому ? або взагалi, кому-небудь ? або створити щось, що може не
сподобатись комусь ? а чи праведно жив ти останнi чотири роки ? а чи не
скривдив кого ? а чи не побажав скривдити ? а чи...
Питань було безлiч, й пекучий погляд проникав,здавалось, у самi глибини
пiдсвiдомостi, витягав звiдти старi й давно похованнi секрети, переглядав й
сортував, нещадно бракуючи деякi, натомiсть iншi недбало кидаючи на ту чи
iншу шальку терезiв.
Темп запитань наростав й за хвилину мисливець вже не встигав навiть
розрiзняти хх. Десь позаду почувся вже перший стогiн, хтось упав, хтось
болiсно зойкнув дитячим голосом, потiм iстерично заверещала жiнка -
очевидно, хтось з хлопчакiв не змiг-таки позбавитись агресивних думок, потiм
сяйво стало нестерпним й пекучим й свiдомiсть мисливця згасла в тому
жахливому полум'х...
А коли повернулась - вiн здивувався тому першим. Втiм, здивування те
межувало з великим полегшенням. "Ну от i перезимував..." - промайнула думка.
Вiн оглянувся - всi, всi сiмдесят-вiсiмдесят чоловiк лежали на
промерзлому плацi. За секунда хтось, стогнучи пiдняв голову на протилежному
боцi, обвiв погядом площу й застогнав знову. Ще один чоловiк поволi пiднявся
з-пiд купи тiл посерединi майдану. Якась жiнка пiдповзла до хлопчика, що
скорчився за два кроки вiд нех й з плачем припала до нього грудей. Iнший
хлопчик - з блiдим, схожим на снiг обличчям, так само повiльно пiдводився
крокiв за десять.
А з трибуни, хитаючись, та притримуючись за поручень, спускався
проповiдник. Обличчя його змiнилось й тепер мало ще бiльш знайомий вигляд.
Хитаючись, вiн пiдiйшов до мисливця, й мовчки простяг йому руку - той так
само мовчки потис хх.
Десь за годину всi вцiлiлi зiбралися в тому самому шинку, в якому
зупинився мисливець. П'ять чоловiкiв, вiсiм жiнок, четверо дiвчаток у вiцi
вiд трьох до дев'яти рокiв й два хлопчаки - теж рокiв по вiсiм-дев'ять. Ще
залишилось двоу немовлят - але жодна з жiнок не годувала дитину й шанси ххнi
вижити були так само малi, як i до приходу Свята.
Хтось iз чоловiкiв принiс лiтрову сулiю з каламутним самогоном, всi
мовчки випили по склянцi, проповiдник зняв капелюха й недбало кинув його на
сусiднiй столик.
- Хай йому чорт ! - здригнувся вiн пiсля наступнох чарки. - Зачекайте
напиватись. Я вже чотири роки не розмовляв з нормальними людьми.
Мисливець щось буркнув, але склянку поставив. Чоловiки тех похмуро
одсунули свох.
- Ану, дiтки, пiдходьте ближче ! - проповiдник скинув також рукавицi й
з насолодою простяг пальцi до комина з палаючим вогнем. Просто на вiдкритому
вогнi смажились два щойно пiдстреленi зайцi.
- Що ви задумали ? - стривожилась одна з жiнок. - Цей злопчина - мiй...
- Начхати менi, хто вiн тобi ! - рикнув на нех гiсть. - Хлопцi повиннi
взнати правду про цю погань.
- Нi ! - жiнка пiдвелась було, але тут-таки важка рука чоловiка, що
сидiв поруч опустилась хй на плече.
- Сядь i вгамуйся ! Тобi, та й всiм нам теж корисно послухати.
Вона боязко поглянула на чоловiка, зiтхнула й принишкла.
- Отже, - проповiдник пiдсунвся ближче до вогню. - Ви, хлопцi, знауте,
чому матусi просили вас не бiгати, не кидати снiжкiв, не палити багать та не
робити ще багато iнших речей ?
- Так, - кивнув один. - Тому що Боговi це не подобауться.
Другий хлопчина стояв мовчки й лише сторожко позирав на товариша.
- Дурницi, - недбало кинув проповiдник. - Нiякого Бога нема.
Жiнки зiщулились.
- А що таке "планета" - ви знауте ?
Хлопцi одночасно знизали плечима.
- Так от, шановнi. Наша Земля, весь наш свiт - це просто велика
каменюка, що летить у просторi навколо величезнох вогненох кулi. Цю кулю ми
називаумо Сонцем. А не падаумо ми з цiух каменюки тому, що вона притягуу нас
до себе. Ясно ?...
Помiтно було, що розказуу це проповiдник не перший i навiть не десятий
вже раз, що йому це смертельно набридло, але й водночас - що й у користi
цiух роботи вiн не мау нi найменших сумнiвiв.
- ...Довкола цiух кулi лiтау також й те, що ми називаумо Гласом Божим.
Насправдi це називауться штучним супутником. Запустили його люди за
допомогою ракети - тiльки великох. Такох, як чотири оцих будинки, один на
оден поставленi. Раз на чотири роки ця штука наближауться й починау
випромiнювати на Землю... ну, тобто свiтити на Землю таким свiтлом, що
вбивау всiх, хто мау агресивнi думки.
- А що таке агресивнi думки ?
- Це думки.. ну, наприклад, ти нiколи не хотiв кинути снiжка в товариша
?
- Хотiв. - хлопчина шмигнув носом.- Але мама казала...
- Отож. Тобто ти не дуже хотiв. А тi, хто дуже хотiли - залишились на
майданi.
Хлопчина аж на обличчi змiнився, уявивиши, очевидно, до чого призводить
невинне бажання покидатись снiжками або поганяти шайбу по кризi.
- Дядьку... - запитав вiн по тривалiй паузi. - А що, хiба ранiше краще
було ?
- Краще, - глухо вiповiв проповiдник. - Ранiше люди жили у великих
мiстах, де завжди було свiтло й тепло. По воду не треба було ходити до
рiчки - вона сама приходила у будинки. Люди вмiли розмовляти з друзями на
такiй вiдстанi, що й не бачили один одного, лiтати по небу, плавати пiд
водою... Але Глас Божий все те знищив.
- Дядьку ! - перебив його iнший хлопчак, що до того весь час мовчав. -
А хiба не можна цього... супутника...
Хлопчик затнувся.
- Збити ? - пiдказав проповiдник. - Ранiш було можна. Але з того часу
всi люди, що вмiли робити це, повмирали. Вiн хх убив.
Знову запалу пауза.
- Коли я виросту... - повiльно стис кулаки хлопчина. - Коли я
виросту... я його.. вб'ю !
- Молодець ! - посмiхнувся проповiдник. - Спробуй. Можливо, тобi це
вдасться.
Десь за годину, коли дiти й двоу жiнок полишили шинок, а iншi вже
розбились по парах, цю ж тему пiдняв хтось iз чоловiкiв.
- Збити ? - проповiдник голосно засмiявся. - Так погань лiтау по
сильновитягнутiй елiптичнiй орбiтi навколо Сонця, й до Землi наближауться
Новинки >> Русской фантастики (по файлам) | Форумов | Фэндома | Книг