Радий Радутный
Третя вежа
Радiй Радутний
Третя вежа
День виявився на диво свiтлим i сонячним. Дiамантовими спалахами сяяли
зайчики на снiгу, ялини, прикрашенi просто-таки палаючими спалахами,
здавалось, також пiддалися святковому настрою, й навiть вiтер не кусав за
щоки, як звичайно, а лише лагiджно й нiжно пощипував. В лiсi було свiтло й
тихо, лише де-не-де попiд снiгом шарудiли лiсовi мишi.
Щось голосно трiснуло позаду. Мисливець оглянувся. Вовк - величезний,
кошлатий, як кавказська бурка, але худющий, як росiйський хорт, обережно
поглядав на нього з-за товстого пенька. Чоловiк показав йому кулака -
волохата морда зникла й наступний трiск почувся вже з бозна-якох вiдстанi.
Мисливець, обережно переступаючи короткими лижами завали, пройшов ще
метрiв iз сто вперед, спустився до яру й зупинився на березi крихiтного, але
стрiмкого потiчка. Ручай не промерзав наскрiзь навiть у найлютiшi зими - а
ця зима явно не була найлютiшою. Чоловiк посмiхнувся - дзюрчання води
нагадувало невдоволене буркотiння.
Бiля патичка, яким вiн позначив вершу, було натоптано слiдiв бiльше,
анiж було риби у всьому потiчку. Вовки й собаки явно намагалися дiстатися до
ласох здобичi, а от лисячих слiдiв цього разу не було зовсiм, й це мало
означати лише одне... "втiм, - урвав чоловiк сам себе, - про це краще не
думати."
В вершi заблукали чотири пiчкурi, кожен з палець завбiльшки, але пiд
час витягання один утiк. Чоловiк хотiв вилаятись, потiм схаменувся й скривив
губи у якiйсь подобi посмiшки. Думку про те, що його снiданок зменшився на
одну четверту, вiн задавити не змiг. Лiс якось одразу втратив святковий
вираз, й навiть снiг тепер не шелестiв пiд лижвами, а зловтiшно порипував.
Тiльки-но чоловiк пiшов, з-пiд завалу вибрався такий самий худющий
вовк, поспiхом пiдскочив до закинутох знову у воду вершi, обережно пiдiбрав
язиком з снiгу пару блискучих лусочок, понюхав слiд мисливця, задрав морду
до неба й тужливо - аж самому, мабуть, стало моторошно - завив.
Мисливець, що не встиг вiдiйти й на сотню метрiв, здригнувся, й наддав
ходу.
До Cвята залишалось щонайбiльше три днi.
Як завжди, про наближення Свята сповiстили заздлегiдь. В мiстах
усмiхненi телеведучi провiщали наступ його з екранiв, дикторки iнтимними
голосами вiтали з його наступом всiх свохх слухачiв. Над селами й хуторами
кражляли яскраво розмальованi лiтачки й гелiкоптери, сипали рiзнокольоровими
листiвками й радiсно волали у гучномовцi. Люди сходились купками,
посмiхались, й починали заготовляти iжу - на день перед Святом, Свято й
кiлька днiв пiсля. А хжа, як завжди, опиналась.
Але мисливцевi, окрiм чотирьох пiчкурiв, не пощастило здобути нiчого.
Зiтхаючи, вiн зняв з десяток порожнiх силкiв; з жалем витяг з-пiд снiгу два
капкани - бiля одного з них була сила-силена вовчих слiдiв - але жодна з
хитрих тварюк не наблизилась до пiдозрiлого мiсця ближче, нiж на пiвметра.
"Було б приманку покласти..." - промайнуло в головi мисливця. Вiн
поспiхом прикусив язика, оглянувся - поруч звичайно, нiкого не було й
тут-таки мало не вилаяв сам себе. Ховатися було нi вiд кого.
"А взагалi, - подумав вiн трохи згодом.- лiсове життя,незважаючи не
деякi дрiбнi незручностi, мау свох переваги. За останнi два роки - чорт,
хiба й тут вже два роки ?.. - я геть позбувся нервовостiи, агресивности,
всякох iншох пiдлоти... От тiльки хсти, бувау, хочеться..."
Ще трохи повештавшись по лiсу - просто так, для власного задоволення -
вiн набрав хмизу, розпалив на галявинi невеличке багаття й пiдсмажив одного
пiчкура. Поки рибина смажилась, вiн знову спустився до потiчку, видрав з
багна пару сухих стебел рогозу, зрiзав коренi, промив й теж поклав до
багаття. За хвилину в повiтрi поплив густий хлiбний дух. Чоловiк посмiхнуся,
витяг коренi з вогню, поклав промiж ними вкриту брунатною хрусткою скоринкою
рибку й обережно вiдкусив перший шматок.
"Гарячi булочки з сосисками ! З пiдливою, майонезом, гiрчицею, морквою
! Та цибулею! Кому гарячi булочки з сосискою !" - зринуло раптов у пам'ятi.
Чоловiк пирхнув, вдавився, закашлял - голосно й боляче й випустив з рук свiй
теплий ще "бутерброд". Миттю з-пiд завалу вислизнув рудий обскубаний лис,
зовсiм по-собачому пiдповз до нього на животi й улесливо зазирнув чоловiковi
в вiчi - той все ще кашляв. Лис обережно доторкнувся носом до хжi, голосно
втягнув повiтря - чоловiк прокашлявся, спостерiг, нарештi, несподiваного
гостя й витрiщив очi з подиву. Лис приплющив очi й обережно розкрив зубату
пащу. Мисливець пiдняв руку - звiр покiрно схилив голову.
Ну що з тобою робити !.. - розчулено пробурчав чоловiк. - Забирай вже.
Рука повiльно опустилась на голову тварини, погладила, почухала за
вухами. Лис вдячно заплющив очi, обережно пiдняв зi снiгу залишки бутерброда
й так само обережно пiдiбрав язиком крихти.
Що, сподобалось ? - приязно поцiкавився чоловiк.
У вiдповiдь звiр вiйнув облiзлим хвостом й знову зник пiд завалом.
Чоловiк зiтхнув i пiдвiвся. Завтра вранцi вiн повинен вже був вирушити до
села.
Час вiд часу ця думка здавалась йому поганою iдеую - але ймовiрнiсть
зустрiти Свято в самотi, за пiвсотнi кiлометрiв вiд найближчого житла, окрiм
своух хатини, яку вiн жартома називав "барлогом" не обiцяла нiчого втiшного,
а в селi його шанс хоч трохи, а все ж зростав.
Над самою головою прохурчав розмальований у веселi кольори лiтачок
Патрульнох служби. Його помiтили, пiлот зробив коло, спiкiрував й сипнув
цiлим оберемком таких самих кольорових листiвок. Одна впала мисливцевi
просто в руки, вiн посмiхнувся й пiднiс аркушик до очей.
Те, що могло бути там написане, вiн знав напам'ять, але невiдомому
автору було б приумно, якби його працю належно оцiнили - хiба не так ?
Листiвка запрошувала провести Святковi години в невеличкому мiстечку
неподалiк - кiлометрiв iз сiмдесят захiднiше й обiцяла Святковий виступ
вiдомого проповiдника... Мисливець знизав плечима, дбайливо згорнув папiрця,
заховав за пазуху , потiм знов знизав плечима й повернувся обличчям на
захiд.
"Чому б й нi ?"
Лiтачок зробив ще одне коло й заспокоуно розвернувся - теж на захiд.
Сонце, нарештi, перетнуло уявний вершечок неба й неквапом вирушило
донизу, коли мисливець вирiшив ххати. Власне, коли саме - було
однаковiсiнько - все одно доведеться раз чи два ночувати в лiсi, а може й
три - тож, чи не все одно, чи раз, чи два... Вiн посмiхнувся, з хвилину
подумав, чи брати палицi, а чи в гущавинi вони тiльки заважатимуть, потiм
все-таки взяв, востанне поглянув на свою благеньку хатинку й вирушив.
Не оглядаючись.
Подорож ця з самого початку чоловiковi сподобалась. Погода стояла
тепла - всього градусiв п'ять-шiсть, - й сонячна, й майже ручнi синицi весь
час вистрибували поруч й цвiрiнькали щось своу, незрозумiле - але напрочуд
веселе. Чоловiк усмiхався й зачудовано оглядався навкруг.
Дванадцять рокiв лiсового життя так i не змогли задавити в ньому захват
вiд краси навколишнього свiту. Й ранiше, до Свят, чоловiк намагався
якнайчастiше бувати на природi - в лiсi, на рiчцi, в степу. Дехто смiявся,
дехто просто не розумiв його - аж ось, бач як воно сталося... Й де зараз тi,
хто смiявся ?
Чоловiк пiймав себе на занадто бундючнiй, а отже, грiховнiй думцi,
посмiхнувся, покрутив головою й рушив далi.
За пiвкiлометра вiн натрапив на чималий пагорб й витратив з годину,
кiлька зiп'явшись на нього, та з величезною насолодою з'хжджаючи. Знизу
виявився трамплiн, лижника пiдкидало в повiтря, чоловiк смiявся з захвату й
тут-таки падав - не завжди втримуючись на ногах, але кожного разу аж сяючи з
втiхи.
Разом за шостим вiн з жалем поглянув на iнший схил пагорба - набагато
крутiший, й впирався вiн в самий лiс, зiтхнув й рушив далi.
Стежка йшла з невеликим нахилом вниз, чоловiк спочатку розiнався як
слiд, потiм пригальмував - бо сонце било помiж стволами ялин просто в вiчi в
дивному, заколисуючиму ритмi й дорога починала видаватись рiвною й гладкою,
як крига на озерi, а насправдi так i намагалась пiдсунути то гiлляку, то
взагалi повалений стовбур; увiгнатися в такий на швидкостi кiлометрiв iз
сорок на годину означало поламати не лише лiжi, а й ноги - тож мисливець з
жалем пригальмував й ще з годину ххав, ледь вiдштовхуючись палицями.
Далi почалася гущавина. Палицi справдi заважали, тож чоловiк прип'яв хх
до спини, й прихилявся, коли траплялась особливо низька гiлляка. Колись
дерева було висаджено рядками, але з того часу пройшло багато рокiв, а
останнi рокiв п'ятнадцять за порядком тут не слiдкував жоден лiсник, тож вiд
рядкiв залишились лише спогади.
"Що ж, тим краще," - посмiхнувся мандрiвник. - "Так навiть цiкавiше."
Час вiд часу траплялись слiди зайцiв, одного разу вiн мало на наххав на
чималого тетерука, що спав у снiгу. Панiка його була схожа на вибух
авiабомби навпаки - цiлий фонтан снiгу з гуркотом здiйнявся вгору, чорна
крилата тiнь майнула над головою й лише потiм почувся посвист крил...
Мисливець лише посмiхнуся й рушив далi.
Ще за годину почало сутенiти. Сонце сховалось спочатку за хмару, потiм
за обрiй, деякий час небо ще палало загравою, аж за пiвгодини стемнiло
зовсiм й аж тодi чоловiк зупинився, вiднайшов пiдходящий сухий стовбур - той
акуратно лежав на крiглiй галявинi, розпалив бiля нього багаття, повечеряв
останнiм пiчкуром й вiд нема чого робити почав лущити насiння з шишок.
Нахдок з них був нiякий, а випорожненi шишки йшли в багаття й згоряли там
яскраво та швидко. Ще за пару годин чоловiк позiхнув, видобув з рюкзаку
цупке укривало, закутався й заснув.
Раз чи два вiн прокидався серед ночi, поглядав на тлiючий стовбур,
пiдкочувався до нього ближче й прислухався до лiсу. Щось хрустiло й
шелестiло недалеко, але на галявину не потикалось.
Мандрiвник прокинувся, як тiльки виглянуло сонце, випростав закоцюблi
ноги, пострибав трохи по галявинi, iмiтуючи зарядку, полускав шишки, погриз
молодi ялиновi пагiнцi й рушив далi.
За годину гущавина скiнчилась, чоловiк видобувся до русла замерзлох
рiчки й нарештi змiг розiгнатись до повнох швидкостi. З пiвгодони вiн летiв,
як вихор, ковзановим кроком, потiм захекався, перейшов на крок звичайний, й
ще за годину зупинився бiля чималох ополонки.
Звичанйно, поруч було безлiч вовчих слiдiв й кiлька лусочок вмерзли в
кригу бiля води. Чоловiк задоволено посмiхнувся, видобув з рюкзака вершу,
розклав, кинув у воду й подався до берега. Майже образу вiн натрапив на
майже необкльовану горобину, дуже зрадiв й старанно обiрвав геть-усi ягоди.
За годину, над берегом вже палало багаття, варився горобиний чи то чай, чи
то суп, а чоловiк з вельми задоволений виглядом витягав з-пiд примерзлою
ополонки набиту пiчкурами й верховодками вершу.
Вiн витяг з неосяжного свого рюкзаку брезентове цеберко, перелив туди
майже все вариво, а казанок повернув на своу мiсце на вогнищi, але цього
разу - з юшкою. Очерету або рогозу поблизу не було, тож замiсть хлiба
чоловiк знову наламав молодих ялинкових пагiнцiв й смачно пообiдав.
Мiсцина йому сподобалась й лузаючи шишки, мандрiвник пообiцяв собi
повернутись пiсля Свята.
"Не коли, а якщо..." - майнула пiдступна думка - але тут-таки й
померла, задавлена.
фхати пiсля обiду йому не схотiлось, й до самох темряви чоловiк то
сидiв, то лежав бiля вогнища, потiм пiдтяг до нього чималу колоду, пiдгорнув
ближче облузанi шишки й заснув пiд веселий трiск полум'я.
А на ранок почав дути чималий вiтер й чоловiк змерз. Кутатючись у
кудлату вовчу куртку, вiн якомога швидше завалив снiгом залишки вогнища,
зiп'явся на лижi й побiг рiчищем. На жаль, воно не робило тут жодних
поворотiв й вiтер рiвномiрно й набридливо дув мандрiвниковi у спину.
Десь за годину йому це набридло, чоловiк звернув у лiс - але виявилось,
що пiсля теплого вчорашнього дню помiж деревами з'явився мiцний й дуже
жорсткий наст - й щоб не обдерти й так старенькi вже лижви, мандрiвник знову
вийшов на рiчище.
Вiтер посилився, й тепер вже не просто дув, а майже штовхав у спину.
Трохи проххавши так, чоловiк перестав посмiхатись, потiм зупинився, витяг
з-за спини палицi, а з рюкзака - укривало, скрутив з палиць хрестоподiбну
конструкцiю, розiп'яв укривало на нiй, знову став на лижви й рвучким рухом
пiднiс iмпровiзоване вiтрило попереду. Вiтер наче сказився й рвонув
несподiвану iграшку так, що мисливець лежь втримав конструкцiю у руках.
Тепер швидкiсть його досягала кiлометрiв шестидесяти на годину, а ялин
з рiвномiрними просвiтами пообiч дороги не було, й вiдповiдно, не було
гiпнотизуючого блимання. Чоловiк засмiвся, вдавився вiтром, закашлявся, але
на ногах встояв й цiлу годину мчав зi швидкiстю автомобiля, ледь встигаючи
огинати нечисленi й невеликi ополонки.
Спогад про автомобiль прийшов до його голову зненацька. Мадрiвник
здригнувся, випустив з рук вiтрило й, не втримавши рiвноваги, покотився по
кризi, обдираючи щоки й куртку на лiктях та колiнах. Вiтрило теж виявилось
несамостiйним, й злетiвши спочатку над ялинами, важко впало метрiв за двiстi
попереду.
Чоловiк, стогнучи встав, й обережно, накульговуючи на лiву ногу, рушив
вперед. Вiтрило лежало непорушно. Вiтер вив. Метрiв за десять до мети
мандрiвник заплющив очi, щось пробурчав, наослiп намацав палицi, розiрвав
скрутку, зкатав укривало й повернув до берега.
Незважаючи на раннiй час, цього дня вiн уже нiкуди не ххав, а весь день
просидiв бiля багаття, лузав шишки й щось бурмотiв.
Наступний день виявився знов сонячним й лагiдним, вiтер куди й дiвся,
снiг знов вилискував перлами й дiамантами. Чоловiк став на лижi, оглянув
палицi, докiрливо похитав на них головою й неквапом рушив за течiэю.
Першi ознаки життя з'явилися аж по обiдi. З лiсу виходила широка,
непогано вкатанна лижня й йшла далi по кризi по самому фарватеровi.
- Гм... - сказав чоловiк й перейшов на вкатаний снiг.
До вечора вiн натрапив ще на три стежки, що виходили з лiсу. Спав вiн
цiэх ночi неспокiйно, часто прокидаючись й прислухаючись. Але цього разу в
лiсi стояла мертва тиша, лише потрiскували з морозу гiлки.
Наступного дня рiчка зробила несподiванй поворот, а вкатаний шлях пiшов
прямо. З хвилину мисливець постояв в роздумах, потiм знизав плечима й рушив
шляхом.
- Якщо що - завжди можна повернутись, - пробурчав вiн сам до себе.
Голос його став хрипким, а слова нерозбiрливими й наближаючись до
людського життя вiн майже наново вчився говорити, уникаючи, однак розмовляти
сам iз собою або читати собi з давнi напiвзабутi вiдомостi - занадто велика
була ймовiрнiсть в першому випадку з'ххати з глузду, а у другому - натрапити
на одне з слiв чи понять колишнього свiту. Й те, й те було майже однаково
неприэмно, й наслiдки теж тягло майже однаковi.
Перше за довгi роки житло трапилось йому аж надвечiр. Хатина була
невеличка, але все ж бiльша за його "барлiг", й у крихiтному вiконечку не
свiтилося. Чоловiк обiйшов хатину кругом, хотiв було зазирнути до вiконечка,
потiм второпав, що нiчого не побачить, зняв лижi й постукав у дверi. Нiхто
не обiзвався.
Мадрiвник обережно прочинив дверi - тi зарипiли так, наче хх не чiпали
вже рокiв сто, ступив крок уперед й заблимав очима, звикаючи до темряви.
Майже пiвхатини займала пiч, з iншох половини половину забирало лiжко, з
залишкiв того теж рiвно половину - стiл, з того - стiлець, а на останньому
шматочку якраз i стояв прибулець.
На лiжку хтось лежав.
- Егей, чоловiче добрий ! - хрипко обiзвався мисливець.
Вiн сподiвався, що розмовляв вiн вже бiльш-менш розбiрливо.
Але вiдповiдi не було.
Мисливець зiтхнув, викресав вогню й засвiтив чималу щепу.
Мерехтливий вогник вихопив з темряви вкриту вже цвiллю й струхлявiлу
ковдру, оскалену посмiшку черепа й великий iржавий револьвер поруч.
Приблизно половину ночi мандрiвник ххав так, неначе за ним чорти
гналися.
Наступного дня мисливець вперше за багато рокiв прокинувся вiд звуку
людського голосу. В першу хвилину вiн навiть не зрозумiв, що ж сталося,
напружився, прислухаючись - й аж по кiлькох секундах сумнiвiв радiсно
посмiхнувся. Ще двоу лижникiв пройшли метрiв за сто вiд нього, по втоптаному
шляху, який вiн вчора ввечерi й не помiтив. Зачудовано покрутивши головою,
мандрiвник знов посмiхнувся, поснiдав горобиним чаум-супом й рушив далi.
День знову видався сонячним, а по втоптанiй лижнi хзати було саме
задоволення, сончко то лагiдно всмiхалось помiж дерев, то зненацька
пустотливо кидало зайчика в очi й мандрiвник лагiдно мружився. Тиша
залишилась позаду - в цих лiсах крутилося досить багато синиць, снiгурiв,
Новинки >> Русской фантастики (по файлам) | Форумов | Фэндома | Книг